Некоторым уже показывала, строго не судите...
Из нового сборника (украинской прозы)...
«Пацанка» - це було перше слово, котре відбилось у пам’яті тоді ще чотирьохрічної «півметра без картуза» дівчинки.
З того й почався мій незабутній шлях разом з моїм, таким рідним, «поколінням PEPSI».
А почалось, загалом, усе банально:
Мені чотири роки. На день народження мама врешті-решт змусила мене одягти платтячко.
Дуже гарне, Але, як виявилось потім, нераціональне.
Зійшовши зі сходів, котрі здавалися тоді майже Тибетськими схилами, ця маленька дівчинка зустріла своїх однолітків, котрих було рівно чотири (без усіляких половин).
І, мабуть, це була Доля, або інтуїція. А якщо вже чесно - мій найкращий друг Ігор Горбач (котрий ним залишився до сьогодні).
- Що ви робите?
- Збираємось!
- Без мене? Куди???
- Та на бурт збирати підшипники з тракторів!
- Так чому без мене???!!!
- Та ти в платтячку, (знущаючись) красуня – ти не зможеш!
- Я?!! Не зможу?!!! Гляньте які в мене кишені на платті!
… Годин так десять опісля, коли влітку в серпні вже темно, прийшла додому іменинниця.
Вся у мазуті, солярці, плямах від трави, в пилюці…
Але щаслива – день народження вдався на славу.
Підшипників були повні ті самі кишені з того самого вже ганчір’я, котре зранку було дуже симпатичним одягом.
Зараз я розумію, за що «отримала» від батьків, а тоді стояла у кутку і думала над класичними питаннями : «Хто винен?», і «Що робити???», і «Як тепер вибачити цих несправедливих тиранів?»
І тоді ж перше незрозуміле, викликаюче подив і ніяковість: «Пацанка! Надо было одеть как всегда!»
Це слово, котре урізалось в пам'ять назавжди, котре стало опісля моїм майже девізом, котре здавалось тоді образою, а потім – компліментом.
Пацанка – нею була, нею є і залишусь.
Краще вимазатись у мазуті, пилюці та траві, ніж у бруді оточуючого морального «бруду».
Краще спаплюжити новий одяг, але залишитись з друзями.
Краще стояти у кутку, ніж здатися і показати, що ти щось не можеш.
|